Original subtitles

Є одна річ, що дивує мене, дивує весь світ,

чому німці залучили стільки людей,

потягів, вантажівок та енергії

для знищення євреїв у останні дні війни?

Якби вони припинили це за півроку до кінця війни та спрямували цю енергію

на власне зміцнення,

вони змогли б протягнути довше.

Але вбивство євреїв для них було набагато важливішим,

ніж навіть перемога у війні.

У Другій світовій війні,

коли нацистська Німеччина Адольфа Гітлера завойовувала народ за народом,

європейських євреїв позбавляли прав, заганяли у гетто,

депортували до концтаборів та вбивали.

Навіть у 1944 році, коли стало очевидно, що Німеччина програє війну,

Гітлер та його прибічники не припинили винищення євреїв.

Його війська наполегливо знищували

рештки найбільшої в Європі єврейської громади - євреїв Угорщини.

Це історія про життя п'ятьох угорських євреїв

впродовж останнього року цієї війни.

Я виросла в місті, що зветься Поляна, у Карпатських горах.

Це було містечко з двома головними вулицями.

Ця дорого веде туди. Ось там є церква.

У нас була пошта, мерія, церква і синагога.

Усі знали одне одного.

Там було чудово.

Я жила у місті, що зветься Ужгород.

Це було маленьке місто,

проте здавалося, що воно було великим, інтернаціональним містом.

Ось там був маленький гастроном, тут за рогом, ось тут.

Боже, ми зазвичай приходили сюди, щоб пообідати бутербродами.

Ми жили у місті, що зветься Шарвар.

Воно знаходиться в Угорщині, ближче до кордону з Австрією.

Кожного дня селяни зносили сюди свої товари з усіх сусідніх сіл

у великих кошиках,

які вони переносили на голові або на плечах.

Сасово було дуже маленькою громадою,

що складалася з 3 000 чоловік.

Без електрики, без жодних зручностей.

Тому у мене там було дуже просте, нудне життя. Нічого особливого.

Але тоді я потрапив до Будапешта, де було цілком інше життя.

То були величезні зміни.

І я поглянув на це місто і відчув: «Овва!»

Тобто, я навіть не уявляв, що таке може існувати!

Будапешт був неймовірним містом світового класу

на рівні з Віднем, Парижем чи Лондоном, він був великою європейською столицею.

Ця дивовижна будівля парламенту

бачила найкращі і найгірші сторінки угорської історії.

Більшість євреїв у Будапешті

були цілком асимільовані, дуже патріотичні

та неймовірно горді за свій угорський культурний спадок.

У нашому місті було приблизно 800 єврейських родин,

а також, гадаю, там було десь 10 000 чи 11 000 неєвреїв.

У мене були неєврейські друзі. Я ходила на побачення з неєвреями.

У батьків були неєврейські друзі.

Але в той же час ми відчували себе угорцями.

Не лише євреями.

Так, іудаїзм був нашою релігією,

але ми були угорцями.

Другого серпня 1934 року офіцери та чоловіки поклялися у вірності

не лише Німеччині, але Гітлеру особисто.

Коли ж влада Гітлера над Німеччиною стала абсолютною,

він пообіцяв стурбованій сусідній Австрії

не чіпати її.

У 1938 році, коли мені було десять років,

я купив свою першу газету

та побачив заголовки у ній:

«Гітлер входить у Австрію».

І я відчув, що ця історична мить

матиме величезний вплив на життя угорських євреїв, моєї родини і моє.

Німеччина вдерлася в Польщу і Данциг.

Варшаву розбомблено, зірвано та спустошено.

Польща в руїнах.

ПОЛЬЩУ ОКУПОВАНО

Біженці прибували в Угорщину, тікаючи з Польщі,

і більшість місцевих євреїв в п'ятницю ввечері приходили до храму,

щоб взяти цих людей до себе та прихистити.

Вони приходили і розповідали історії.

І я пригадую, що дуже часто

ми не вірили їм.

Я чула розмову між моїм батьком та іншим чоловіком,

як він розповідав батьку що нацисти робили у Польщі.

І одну річ з цієї розмови я ніколи не забуду.

Він сказав, що нацисти забирали єврейських немовлят,

а тоді розривали їх навпіл за ноги

і кидали до Дністра, річки в Україні.

Пізніше, звісно,

ці історії ставали ще гіршими

і ми почали чути про масові вбивства та поховання.

Але тоді було наївне,

не хочу вживати це слово, але доведеться,

патріотичне почуття, що ми, угорці, не робимо такого.

Гітлер був у Німеччині, тому те, що було там не стосувалося нас.

Тобто, ми ж були так далеко від них.

НІМЕЧЧИНА

НІДЕРЛАНДИ - 1940 РІК

БЕЛЬГІЯ - 1940 РІК

Тоді велося дві війни.

Була військова війна,

а пліч-о-пліч з цією війною

йшла друга війна,

війна СС спрямована проти євреїв.

ЛИТВА - 1941 РІК

ПОЛЬЩА - 1942 РІК ВАРШАВСЬКЕ ГЕТТО

ЛАТВІЯ - 1942 РІК

ЛЮБАВКА, ПОЛЬЩА - 1943 РІК СТРАТА ЄВРЕЇВ

Темний бік угорського національного характеру

ставав все більш очевидним.

Переслідування євреїв ставали все більш очевидними.

Євреї втрачали їхню роботу, їхній бізнес.

Існував угорський нацистський рух «Схрещені стріли»

і вони стали, звісно,

найбільш ненависною і жахливою групою для угорських євреїв.

Люди дивувалися: «Чому ми не зробили нічого?»

Ми не тікали. Не ховалися.

Ну, все відбулося не відразу.

Все відбувалося дуже повільно,

тому кожного разу, коли з'являвся новий закон чи обмеження,

ми казали: «Ну, це лише ще одна річ. З часом все налагодиться».

Гітлер окупував Угорщину 19 березня 1944 року.

Мені було тоді 16 років.

19 березня 1944 року.

Німці увійшли, СС увійшло, в наше місто.

Два мотоцикли - оце й увесь нацистський режим, що окупував наше місто,

бо їхні прибічники вже жили серед нас і робили за них їхню брудну роботу.

Більшість з них були людьми, яких ми вважали друзями усі ці роки,

але раптово вони обернулися проти нас

і перейшли на інший бік.

А наступним обмеженням було те,

що вам заборонялося ходити по вулиці без жовтої зірки.

Ми чули, що в Німеччині люди, що носили жовту зірку,

просто зникали згодом,

і у Польщі було те саме.

Тому тоді ми почали хвилюватися.

Я не носив жовту зірку

і мене впіймали.

Мене кинули до табору з примусовою працею,

що був на півночі Будапешту

поблизу з важливим залізничним мостом.

І нашою роботою було відновлення цієї залізниці,

її колій, мостів, безупинно,

доки британські та американські війська бомбили нас день і ніч.

Ми переймалися тим, що можемо померти.

Але ми теж сподівалися,

що американські та британські бомбардувальники влучать у всі цілі

та знищать цей міст,

бо так вони перемогли б Гітлера.

Я втік з того трудового табору

та приєднався до угорського підпілля.

А наступним декретом був наказ зібрати речей на 25 кілограмів.

Спочатку ми не розуміли. Що брати?

Подумайте про свій дім, ваш власний дім.

Що б ви обрали у ці 25 кіло?

Що таке 25 кілограмів?

Скільки це 25 кілограмів?

Ви візьмете подушки? Покривала?

Візьмете ваші тарілки? Візьмете...

Що ви візьмете?

Коли ми збиралися,

я хотіла взяти щось, що б нагадувало мені про гарні часи.

Я була дуже засмучена і схвильована.

Тому я вдягла під низ купальник,

купальник, який батько подарував мені.

Я не хотіла робити це.

Якось мій батько приїхав з однієї зі своїх бізнес-мандрівок

десь за три роки до цього.

І він завжди привозив нам щось,

мені і моїй сестрі.

І,

звісно, ми завжди запитували: «Що ти привіз?»

і він відчинив свою скриню

та дістав з неї цей прекрасний купальник.

Він мав блискучу атласну оздобу

та малюнок у вигляді різнобарвних квітів.

І того дня, коли я почула тупіт солдатських чобіт на наших сходах,

я побігла назад і вдягла цей купальник під одяг.

І ось так і я пішла.

Вони виламали вхідні двері. Зайшли. Дали нам кілька хвилин.

Вони казали півгодини, але то було не півгодини,

аби зібрати усі наші цінні речі,

а тоді вони випхали нас з нашого дому.

Я навіть уявити не могла, що хтось виганятиме людей з їхніх домів,

бо вони євреї.

Наші друзі, так звані, та сусіди,

вони стояли шеренгами вздовж дороги

та кричали:

«Саме вчасно, йдіть геть звідси. Нам не треба євреїв в нашому місті.

Ми маємо позбутися від усіх євреїв».

Я стояла і не могла повірити своїм очам.

То були люди з якими я ходила до школи, їхні діти, ми були друзями.

У нас були спільні речі.

Чому вони такі ворожі? Чому вони раптово зненавиділи нас?

Це схоже на опис виходу євреїв з Єгипту.

Ми несли весь наш багаж.

Подушки та покривала скручені та прив'язані до них.

І ми, діти, теж допомагали нести це. Мені було так соромно.

Ми хотіли вірити, що нас заберуть до Німеччини та просто змусять працювати.

Ми хотіли вірити в це.

До того часу всі європейські євреї вже були у таборах,

ми цього не знали.

Концентрація, геттизація та депортація

відбулися у прискореній манері впродовж 12 тижнів

і ніде інде ця депортаційна програма не проводилася

з такими варварською дикістю та швидкістю, як це було в Угорщині.

Нам сказали, що відведуть нас у гетто,

а ми раніше ніколи не чули цього слова.

Це не угорське слово - «гетто».

Ми гадки не мали, де ми були.

Того ранку, коли ми прокинулися,

я усвідомила, що ми у цегельні.

На подвір'ї цегельні.

А у квітні дощило. Було багато дощів.

І ми були завжди...

Ми мали міняти простирадло. Воно було нашим дахом.

І ми завжди були мокрі.

Там були тисячі людей, бо їх пригнали з усієї країни.

І повсюди була охорона з собаками,

вони постійно ходили з великими німецькими вівчарками

на дуже коротких повідцях.

...бо тут на кожному кроці були халупи і люди повсюди.

-Ви знаєте, де була ваша халупа? -Так.

Моя халупа була тут, де ці купи цегли зараз.

І одного дня нам оголосили,

що кожен, хто хоче поїхати працювати в Токай,

на винокурню, має прийти сюди

і всі охоче, з радістю пішли на той потяг,

бо тут було пекло.

А поїхати на роботу до ґуральні було наче потрапити до раю.

Нас пригнали на залізницю угорські солдати.

Моя мати сказала мені:

«Я загорнула діаманти в твою спідницю, до пругу спідниці.

І якщо тобі не буде чого їсти, купиш на них хліба».

Коли ми прибули на станцію,

ми усвідомили, що не поїдемо у пасажирських вагонах.

На нас чекали вагони для худоби.

Мій батько сказав: «У них закінчилися інші вагони, бо триває війна.

У них немає інших. Вони мусять використовувати те, що є».

Всіх, хто не йшов і не йшов швидко, били.

Коли вони зачинили двері, я почула лязкіт ззовні,

наче засув зачинився там.

Це вже було ненормально.

Я не вірила, що вони не мали інших вагонів.

У Будапешті в цей час ставало все гірше.

Я дійсно мав дістати неєврейські документи.

Мене не існувало, як єврея.

Мене могли підстрелити. Могли вбити.

На вас полювали, як на тварину, 24 години на добу, щодня,

і ви не знали чи люди, яких ви зустрічали,

були насправді на вашому боці.

Якби не Валленберг,

ні я, ні інші десятки тисяч ніколи б не вижили.

Рауль Валленберг прибув коли вся Угорщина,

за виключенням Будапешту, була позбавлена від євреїв.

Він приїхав до Будапешту у той час, коли на околицях

євреїв вже загнали до вагонів для худоби

та відправили геть з Угорщини.

І він вирішив приєднатися до шведського посольства там

з однією метою - спробувати врятувати єврейські життя.

Видаючи так звані шведські «захисні паспорти»,

він проголошував, що кожен, хто має цей документ

після закінчення війни повернеться до Швеції.

То була цілковита фікція, але у хаосі та безладді війни

цей дивовижний, безцінний шматочок паперу працював.

Декілька з нас були розповсюджувачами або бігунами,

що доставляли ці підробні паспорти

людям, які чекали у «захищених домах».

Валленберг орендував великі житлові будинки,

почепив на них шведський знак, що вказував, що всі мешканці

були під захистом шведського королівського уряду.

Я жив на вулиці Парк Святого Стефана, дім 25.

Більшість з цих домів були житловими будинками для вищого середнього класу

з трикімнатними квартирами,

де могли жити по чотири, п'ять чи шість чоловік до цієї кризи,

але зненацька вони стали халупами

на 60-70 чоловіків, що тислися у цих трьох кімнатах.

Дуже незручно.

То було дуже незручно, люба,

але, що більш важливо, неймовірно небезпечно.

Словосполучення «захищений дім» вочевидь було хибним,

бо багатьох людей, що жили у цих «захищених домах»,

затримували, відводили на узбережжя Дунаю та вбивали.

Тому потрапити до цих захищених домів було неважко.

Солдатам було байдуже.

Вони були біля фасаду і казали: «Заходь».

А от вже вийти,

ось що було по-справжньому важко.

Якщо німецькі солдати чи угорські нацистські солдати щось підозрювали,

вони наказували нам зняти штани,

бо ми були єдиним народом, який робив обрізання.

Одного дня, коли моє тіло було обвішане підробними паспортами,

які я доставляв цим людям, щоб вони могли виходити з домів,

я прорахувався.

Я пішов каналізацією. Я знав коли виходити.

І я зробив помилку.

Замість того, аби вийти посеред будинку,

я вийшов біля його фасаду,

де двоє солдатів охороняли будинок.

Я почав бігти так швидко, як тільки міг,

перетинаючи вулицю.

Вони саме депортували групу євреїв.

Не знаючи куди їх забирають,

я стрибнув до цієї групи і подумав:

«Я вже багато разів був у халепі. То й ще одну халепу переживу.

Просто ще раз втечу».

За п'ять днів ми прибули до Бухенвальду.

Ми їхали потягом десь п'ять днів.

Сидячи на купі багажу, який ми принесли туди.

У вагоні для худоби, в якому я була, було приблизно 120 людей.

Стиснуті разом наче шпроти у неймовірній спеці.

Там було одне відро, розумієте, замість вбиральні.

І раптом це відро наповнювалося по вінця, сморід тоді стояв нестерпний.

Вони ніколи не відчиняли двері, щоб піти до вбиральні.

Нам ніколи не давали води чи їжі.

Діти кричали, бо хотіли додому.

«Куди вони нас везуть?»

Ніхто не казав.

Там була цілковита пітьма.

Світло жевріло лише крізь тріщини у вагоні для худоби.

Мій батько знайшов тріщину у вагоні для худоби.

Він поглянув у неї і сказав вголос:

«Не думаю, що нас везуть до ґуральні,

бо ми щойно перетнули кордон і прямуємо до Польщі».

Коли він сказав «Польща»,

я згадала чоловіка, що казав про єврейських немовлят

і про те, що вони робили з ними.

Я тримала свого молодшого брата. Йому було два з половиною роки.

Тримала його так міцно.

І я сказала йому, сказала собі:

«Я ніколи не відпущу його. Вони ніколи не віднімуть його».

Коли вони відчинили двері,

світло раптово засліплювало вас.

І тому що ваші очі були закриті чотири чи п'яти днів

або вже звикли до тієї темряви,

ви ставали майже сліпими.

Ми були такі щасливі, що вийшли на свіже повітря.

Ми виходили з вагонів, йшли до вітру, як нормальні люди,

пили воду і, можливо, трохи їли.

І кожен запитував: «Де ми? Як називається це місце?»

І то була дуже дивна назва.

Аушвіц.

Тут нас спиняли.

Тут відбувався відбір.

-Вас усіх вишикували в ряд... -Тисячі людей

впритул одне до одного,

спантеличення і галас.

А тоді... Ані руш...

Виструнчились як солдати, розумієте?

І поміж нами могло пройтися СС,

аби перевірити всіх.

Йдучи з собаками і просто залякуючи нас.

-В один ряд чи люди стояли... -По п'ять.

П'ятеро в ряд.

Так легше було рахувати. По п'ятеро.

Коли я вистрибнула з вагону для худоби,

я відразу знала, що всі їхні обіцянки,

що б вони не казали - все це брехня.

І ви бачите, як багато людей бігають у смугастому одязі з виголеними головами.

Оточені нацистськими солдатами та злими псами.

І вони верещали та кричали.

«Хутко! Облиште ваш багаж. Облиште все».

Зненацька нас розділили,

мою матір і мене...

мою матір і...

і мого брата, і мою сестру...

Вона тримала мого маленького брата в одній руці,

сестру, якій було чотири з половиною роки, в іншій. Я ж тримала її за руку.

Ось так ми вийшли разом.

Вони штовхали нас до нашого пункту призначення.

Коли транспорт прибув,

людей почали сортувати.

Д-Р ГАНС МЮНХ КОЛИШНІЙ НАЦИСТСЬКИЙ ЛІКАР АУШВІЦЮ

То був дуже примітивний процес, дуже простий.

Людей вишикували у довгий ряд.

Попереду цього ряду стояли якісь медичні офіцери, які казали:

«Цей застарий, більше 50».

«Цей йде праворуч, цей - ліворуч».

Мою матір відібрали на тій залізничній станції,

її спрямували ліворуч, а мене з сестрою - праворуч.

Мою матір забрали

з залізничної станції прямісінько до газових камер.

До того часу, як мене із сестрою перевели до табору,

моя матір вже померла.

Нас відвели до роздягальні.

Нам сказали, що нас відведуть до душу після цієї,

цієї жахливої подорожі,

і дадуть нам відпочити,

а тоді нам призначать роботу.

Вони наказали нам тримати наші черевики в одній руці, а одяг - в іншій.

І я згадала про діаманти.

Я схопила свою синю сукню і в тому натовпі, розумієте,

я швидко вийняла діаманти і затиснула їх в долоні,

лишившись без одягу на собі.

І я пригадую, як мене роздягли разом з усіма

і я лишилась у тому своєму купальнику, стояла в ньому.

Я мала передчуття.

Я мала таке відчуття, що якщо я зніму цей купальник,

якщо лишу його позаду,

то всі ті чудові спогади, що пов'язані з цим купальником...

Я все пригадувала, як я ходила в ньому до басейну,

як хлопці свистіли мені, а мої подружки заздрили.

А тепер я маю зняти його, маю лишити його тут.

Усе, що мало значення для мене в моєму житті, я мала лишити позаду.

Вони й далі казали,

якщо у когось лишилися цінності, облиште їх.

У них була секція для цього.

Я з усіх сил вчепилася в ті діаманти, бо за них можна купити хліб.

Тому я поклала їх до рота.

І коли я знову пішла далі,

то побачила як вони відкривають рота людям і шукають там,

але я вже пройшла точку неповернення.

Я не могла віддати їх. Мене б застрелили.

Чому ж я не лишила їх там?

І вони були у мене в роті,

я не знала, що робити, тому я ковтнула їх.

Ми увійшли до душової

і за нами зачинили двері до роздягальні,

прийшли солдати і відразу ж забрали наші речі.

Тоді нам дали прийняти душ, маленький, дрібненький душ, а потім...

Там були двері з іншого боку,

що вели на подвір'я з іншого боку цієї будівлі.

І біля тих дверей була купа з одягу.

Вони наказали усім взяти по одному комплекту одягу.

Ми чекали десь до півночі,

а тоді вони дозволили нам увійти до одного з дерев'яних бараків.

Тисяча людей у бараку.

Якщо одна людина поверталася, всі інші теж мали повернутися,

бо ми всі там лежали впритул.

Зазвичай я прокидалася від холоду,

і мені...

постійно снилися ті самі сни,

що я вдома,

що мені дуже холодно,

але мій батько прийде і втішить мене...

І тоді я прокидалася.

Від свистку.

Назовні була темрява.

І це було божевільне пекло.

Ми бачили групу з 20 чоловіків, що проходила крізь табір,

коли вони проходили повз, я дивилася на них.

Може, я знаю когось.

І раптом я впізнала свого батька.

Моєю першою думкою було сховатись.

Було жахливо боляче бачити його

з поголеною головою та у робі, наче в'язня.

Цього чоловіка, що всім допомагав,

що був найдобрішою людиною.

Я навіть уявити не могла, що він відчує, коли побачить нас

з поголеними головами у дранті?

Тому я справді хотіла сховатися, щоб він не побачив мене.

І тієї миті наші погляди зустрілися.

І я бачила як сльози покотилися по його щоках.

То було востаннє, коли я бачила свого батька.

Я бачила як приїжджали вантажівки,

чула крики з них,

бачила як дві дитини випали з такої вантажівки.

І вантажівка спинилася.

Спинилася...

Один з есесівців вийшов з її кабіни

і взяв тих дітей ось так.

І він вдарив ними по вантажівці,

так що кров потекла струменем, а тоді кинув їх назад до кузову.

Саме тоді я перестала молитися Богу.

Нам сказали, що ми отримаємо номер.

В'язничний номер.

Ну, звісно, ми очікували отримати в'язничний номер

на наш одяг або деінде.

І вони поставили ті столи.

За кожним столом сиділо кілька охоронців

з велетенськими книгами розкритими перед ними.

І ми вирішили, що вони запишуть наші імена в них

та номери, які вони дадуть нам.

А тоді ми усвідомили, що вони викарбують цей номер

на нашому тілі.

На наших руках.

Вони узяли п'ятьох з нас та зав'язали нам очі.

Ми не знали чому. Вони не казали. І тоді нас відвели до підземелля.

Нас зачинили там

і ми стояли по щиколотки у воді у суцільній тісняві

здавалося цілу вічність.

Здавалося минула ціла вічність. Вони не відкривали дверей.

Вони не давали нам ані пити, ані їсти.

Тому ми пили воду в якій стояли.

Ми ходили під себе у воду в якій стояли.

А тоді вони відчинили двері та вивели нас назовні.

Нас привели на подвір'я

та перевірили наші очі.

Дехто з тих людей не міг бачити впродовж кількох днів після цього.

А потім нас відвели назад до бараку,

згодом ми дізналися, що вони робили.

Вони намагалися змінити колір наших очей.

Для тих, хто прагнув проводити досліди на людях,

то було дуже корисне робоче місце.

Багато дослідів було проведено в Аушвіці, щоб знайти шляхи стерилізації жінок,

особливо єврейських жінок, аби поступово знищити їхню расу,

не завдаючи собі забагато клопоту.

Потім жінок відправляли назад до табору.

Іноді їх негайно ж переводили,

бо вони були так званими «носіями таємниць».

Вони проводили тести, а тоді відсилали їх назад до Біркенау та вбивали газом.

Одного дня до мене прийшов знайомий в'язень і запитав

чи можу я якось вплинути...

Чи можна зробити щось, щоб їх не відправляли до газових камер.

Єдиною можливістю зробити це було проводити над ними більше тестів.

Щоб врятувати їх, ми мали продовжувати проводити нешкідливі тести на них.

Ось що ми планували зробити і це певним чином спрацювало.

І саме тому мене визнали невинним

за Аушвіц.

Переживши перші чотири з половиною роки війни,

угорські євреї були вбиті впродовж останнього етапу

війни Гітлера проти євреїв, коли світові лідери

знали у всіх деталях про те, що відбувалося в Аушвіці.

Ми потрапили до Аушвіцю

під час «Остаточного вирішення»,

коли Гітлер вже впав у відчай.

Він програвав війну. Гітлер програвав її.

Але він не збирався програвати війну проти євреїв.

Той садизм, звіряча жорстокість,

ірраціональність німецьких та угорських нацистів

під час вбивства залишків єврейської громади, коли війна майже скінчилася,

коли вони могли покращити свою репутацію

завдяки більш цивілізованому ставленню до євреїв

насправді не відбулося, бо їх геть засліпила ненависть.

Нацисти забирали потяги та інші транспортні засоби

корисні для німців,

щоб депортувати євреїв,

аби виконати план «Остаточного вирішення».

Коли я була в Аушвіці,

транспорт прибував по два, три рази на день.

З тисячами людей.

Менш ніж за шість тижнів

більш ніж 438 000 угорських євреїв

було депортовано до Аушвіцю.

Газові камери та крематорії не справлялися.

СС довелося копати спеціальні ями,

щоб спалювати тіла,

використовуючи жир з тіл євреїв як пальне.

Я бачила як вони кидали тіла людей до цих вогняних ям.

І я сказала собі: «Зі мною щось не так. Я втрачаю розум».

Я не могла дивитися на це.

Ті масові поховання були

десь вісім на десять або десять на десять метрів завширшки.

На дно кидали деревину та розпалювали її.

А тоді тіла кидали у цей вогонь. Так все було.

Якщо жир з тіл горів, могила працювала.

Тоді ще більше тіл кидали у неї.

Так просто.

Який же безкраїй пейзаж ви бачите тут.

Як могли люди, нормальні люди, повернутись

після роботи тут?

Або спланувати таке, розумієте?

Хтось мав спланувати це.

Хтось з інженерною освітою.

Хтось мав свідомо спланувати табір смерті таких масштабів.

Але весь час мого перебування в таборі, попри ті досліди,

кожного разу, коли мене обирали, я ковтала діаманти.

Кожного разу, коли я ковтала їх, я мала знову знайти їх.

Нам дозволялося раз на день сходити до нужника

і я ніколи не сідала над отвором, бо мала шукати свої діаманти.

І коли та есесівка зайшла у двері і побачила мене у кутку,

я вже тримала діаманти у долоні. Зазвичай я чекала...

На шляху назад я могла сполоснути їх у багні

або, якщо не було багна,

у супі, який нам видавали,

але я не мала часу, тому ковтнула їх.

Боже, це ж наш нужник.

О Боже.

У цьому місці я була зі своєю сестрою,

з Едіт, поруч зі мною.

І от Едіт шепоче мені і каже:

«Вже майже шабат. П'ятниця. Майже шабат».

А як ми зазвичай святкували шабат вдома,

з їжею, співами, молитвами

і, знаєте, з запалюванням свічок.

І я сказала їй: «Чому б нам не відсвяткувати тут, у нужнику?»

Ми побігли в кінець нужника і почали виконувати наш ритуал на шабат,

ми почали співати.

І під час нашого співу

інші діти зібралися навколо нас і почали співати з нами.

Хтось був з Голландії. Хтось - з Німеччини.

Хтось - з Угорщини, Чехословаччини. Усі з різних місць.

І раптом єврейські пісні, молитви, шабат

об'єднали нас в нужнику Аушвіця.

Ніхто б не витримав того болю,

тих умов, голоду та вошей.

Воші були такі великі, як ніготь на моєму мізинці,

вони в'їлися в наші тіла,

усюди було запалення від чухання та інфекції.

А коли вмикали електрику,

люди бігли до колючого дроту, аби скоїти самогубство.

Тоді нас карали за це. За кожного, хто біг до колючого дроту,

вони забирали 100 в'язнів

і вбивали їх перед усіма, як приклад.

Вони навіть не давали нам померти, коли ми хотіли.

А тоді я подумала про дещо.

Вони забрали моїх батьків.

Забрали мою ідентичність.

Забрали моїх братів і сестер.

Забрали мої речі.

Але все одно вони ще щось хотіли від мене.

Тоді я подумала про свою душу.

І сказала: «Вони не отримають її».

І я вирішила тоді для себе:

«Я виберуся з цього багна і буду боротися,

бо я не збираюся ставати прахом».

Коли ми прибули до Аушвіцю,

тисячі людей кремували щодня.

Нацисти використовували в'язнів-євреїв,

особливі зондеркоманди,

щоб діставати тіла з газових камер

та переміщати їх до крематорію.

Наскільки я знаю, зараз лишилося лише четверо з нас,

що працювали колись в зондеркоманді.

І ми єдині свідки,

що бачили все від А до Я.

Бачили як втілювалося «Остаточне вирішення».

Я єврей з Греції.

Я жив у Греції, доки вони не забрали мене до концтабору.

На початку квітня 1944 року

я прибув до Аушвіцю.

Вони відібрали кількох греків для роботи в крематорії.

То був мій перший день там.

Я не знав, що відбувається.

Я бачив 2 500 людей, всі голі,

що йшли до великої камери, до якої згодом...

Камера була лише на 500 людей. А вони завели туди 2 500.

Тому ніхто не міг нічого зробити, окрім як стояти біля своїх дітей.

А за 15 хвилин, розумієте, після того, як вони закрили камери

і СС пустило газ крізь ті чотири отвори,

розумієте, двері відчиняли.

Що я бачив? Я бачив людей, яких бачив 15 хвилин тому.

Бачив, що вони всі мертві, стоять чорно-сині зі своїми дітьми.

І я запитав себе: «Що тут коїться?»

Там був поляк, що був там до мене,

і я запитав: «Де Бог?»

Він відповів: «Бог там, де твоя сила».

НОВОПРИБУЛІ, ОБРАНІ ДЛЯ ГАЗОВОЇ КАМЕРИ

Там було чотири крематорії, знаєте, і вони працювали цілодобово.

І там було багато важливих цабе з Берліна,

що приїздили і дивилися як помирають євреї.

Розумієте, там був отвір, герметично запечатаний,

і вони дивилися в нього як помирали євреї.

Це тривало дві-чотири хвилини. Залежно від місця.

Багато людей думали, що ми, люди з зондеркоманди,

були в чомусь винні, бо виконували таку роботу.

Але й ми самі, розумієте, не могли відмовитися.

Якщо не робити того, що вони кажуть, тебе відразу ж вбивали.

Колись я мав двох друзів. Дуже близьких мені друзів.

Їх привели на страту. Їх називали венеційцями.

І я відразу їм сказав,

що вони помруть тут.

А вони попросили їжі і я віддам їм все, що мав,

та сказав їм де саме стати,

де були отвори, щоб вони померли швидко,

а опісля всього я дістав їх звідти, помив

та поклав до печі на кремацію.

СІЧЕНЬ 1945 РОКУ БИТВА ЗА БУДАПЕШТ

Ми чули як звуки гармат стають все ближче і ближче.

І Будапешт став полем бою

між німцями та радянською армією.

І хоча ми знали, що минуть тижні,

перш ніж радянська армія зможе звільнити вцілілих євреїв,

ми знали, що багато труднощів все ще були попереду.

У Аушвіці, після Рідзва,

ми чули як все ближче і ближче лунають вибухи бомб.

Нацисти не хотіли, щоб когось звільнили,

тому вони гнали людей, мов стадо, геть з табору.

Взимку відбувся Марш смерті.

Тих, хто не міг йти далі просто розстрілювали на узбіччі.

Якщо хтось намагався втекти

або робив щось заборонене, їх розстрілювали на місці.

Нас було троє друзів, які були разом до цієї миті.

Але ми поклялися, що пожертвуємо своїми життями заради одне одного.

Що не покинемо одне одного в біді.

Діти. Розумієте, ми мріяли про те, що все зможемо.

У одного з нас була рана на коліні, яка перейшла в гангрену,

і один з солдатів побачив, що він кульгає.

Тому він підійшов, щоб розстріляти його.

Ми стали перед ним. Він дістав свій Люґер і сказав:

«Я дам вам три секунди. Рахую до трьох.

Або ви віддасте його, або всі троє помрете».

Уявляєте, як нам, таким молодим, було приймати таке рішення?

Ми поклялися, що помремо одне за одного,

але під страхом смерті не змогли дотриматись обіцянки.

Ми дали йому померти.

Ми прибули десь на десятий день маршу, ми прибули до Дахау.

БІЛЛ ЗІ СВОЇМ СИНОМ МАРТІНОМ КОНЦТАБІР ДАХАУ, НІМЕЧЧИНА

О Боже.

Після 53 років...

Все так наче було вчора.

Ви бачили як вони лежали тут, на вулиці,

і не звертали уваги. Просто переступали через тіла.

Не звертали. Бо це нічого не означало.

-Прямо тут? -Так.

Я ніколи не знав їхніх імен.

Не хотів знати жодного.

Я не хотів знати, бо одного дня

хтось міг впізнати цю людину,

з якої я зняв черевики, коли той помер.

Якби ви могли уявити, що кожного ранку моєю роботою було...

Я мав ходити від бараку до бараку,

збирати їхні тіла та приносити їх до крематорію.

У нас був один з тих возів.

Я пригадую, як зондеркоманди, що працювали в крематорії,

виходили, відчиняючи ці ворота.

Вони брали тіло та заносили туди,

але нам заборонялося заходити.

Вони ніколи не казали про крематорій, але ми знали.

Сюди можна було зайти, але не вийти.

Нікого не випускали з цієї ділянки.

Оскільки, якщо вони випустять когось і він втече,

то він розповість про все. Тому вони не випускали нікого.

Погляньте на це.

Нелюдськість людини до іншої людини

поза будь-якою уявою.

Це...

найбільш жахлива річ, яку винайшла людина.

Спалювати людей, лише щоб позбутися їх якнайшвидше.

Аж не віриться.

Це так емоційно. Так важко.

Отже, чому я вижив?

Чому Бог пощадив мене?

Хтось почав кричати: «Американці!»

І ми не розуміли про що вони. І вони почали вказувати на небо.

Літаки з'явилися з-за гір, мов нізвідки,

і вони почали бомбувати наш конвой.

Але нас не зачепило. Ніхто з нас не постраждав.

Саме тоді я вперше дізналася, що США теж воювали.

Це було 29 квітня, коли мені наказали йти до Дахау.

Насправді, вночі 28.

І нам наказали виходити якомога раніше, щоб дійти до Дахау,

не знаючи, що чекає попереду.

Ми думали, що то військовий табір,

німецький військовий табір, який ми мали штурмувати,

ми мали оточити його та захопити людей всередині.

Ми були на околицях того,

що як з'ясувалося, було концтаборами.

Зненацька ми почули як стріляє кулемет.

Спочатку ми подумали, що нас вбивають.

Тоді ми побачили американських солдатів, що дерлися, повзли і стріляли.

Тоді ми побачили німецьких солдатів, що йшли звідти.

І коли вони зустрілися тут, посередині, німці здалися.

Але уявіть собі 32 000 людей, що виходять з усіх цих бараків.

Назовні табору,

на залізничних коліях було

десь 40 товарних вагонів.

Цілком забитих мерцями.

І не знаючи взагалі нічого про те, з чим ми стикнулися,

то було

цілком нереально.

Більшість з них носили фланелеві піжами. Це все, що вони мали.

Синя смуга, біла смуга.

-Фланелеві піжами. -Люди були слабкі.

«Слабкі», певно, не дуже правильний термін.

Але вони були виснажені.

Дехто виглядав значно старше свого віку.

Вони були ходячими мерцями, так ми їх називали. Кістяками.

Спочатку вийшло лише кілька,

а тоді виходило все більше і більше,

вони продовжували йти до нас,

бо вони, певно, усвідомили,

гадаю, що так. Вони усвідомили, що ми були іншими.

Що ми були людьми, які прийшли допомогти їм.

І американці тримали на мушці німців,

але вони не вбили їх. Вони віддали їх нам.

Ми впіймали близько дюжини німецьких солдат

і, дослівно, розірвали їх на шматки.

Ми захопили німецького полковника.

І я пішов до нього і сказав йому,

що ми збираємося відіслати його до офіцерів для розмови.

І він плюнув мені в лице.

Тоді я вбив його.

Війна вже майже скінчилася.

Але у ті останні дні,

ми намагалися позбавити Німеччину можливості

знову повстати та зробити таке комусь ще.

Я бачив багато жахливих речей

за ті два роки війни. У Італії, Франції та Німеччині,

але найгіршою побаченою річчю у моєму житті

були ті вцілілі після Голокосту.

Це дещо, що...

До цього дня я не можу забути.

ДАХАУ

БЕРГЕН-БЕЛЬЗЕН

БЕРГЕН-БЕЛЬЗЕН

АУШВІЦ

АУШВІЦ

БУХЕНВАЛЬД

ОРДРУФ

МАЙДАНЕК

НОРДГАУЗЕН

МАУТГАУЗЕН

Я вже не був молодим.

Я був дуже старим.

Мені було 16, але я був стариком.

Повертатися на волю було дуже складно.

Ми не знали, як ми будемо жити в мирі із зовнішнім світом,

який не хотів нас.

І ми не знали,

кого ми знайдемо, а кого - ні.

Вони не знали, що робити з нами. І відправили нас до табору Ді-Пі,

що був табором для переміщених осіб.

І найближчим до мене був табір у Австрії.

І всі вцілілі, яким більше не було куди піти, були в цьому таборі.

Отже, то був інший табір, але ми були вільні.

Після того, як радянська армія звільнила Будапешт

і я знову став вільною людиною,

я місяцями не знав,

чи повернеться моя матір або інші члени моєї родини.

Я сподівалася, що повернувшись до Аушвіцю, я нарешті покінчу з усім цим.

І я була шокована зрозумівши,

що постало ще більше нових питань і нових сумнівів.

Я хотіла б дізнатися про свою родину.

Вона хотіла б переглянути інформацію про свою родину і про себе.

Ваше ім'я, будь ласка?

Рене. Р-е-н-е.

Це вперше я вирішила

знайти якісь записи про мою родину.

А моєю сестрою була Клара.

Ви щось знайшли?

Так, я знайшла щось. Ми можемо разом поглянути.

Будь ласка, складайте картки ось так.

Клара. Моя сестра.

Я знайшла записи про моїх сестру, батька і про мене,

а коли я запитала про свою матір,

архіваріус, та історикиня, сказала мені,

що про тих, кого забирали із залізничної колії

та відразу вбивали

немає жодних записів.

Візьміть це нагору до архіву та подзвоніть у дзвоник, гаразд?

Дякую.

Це аналіз крові або щось медичне.

Що проводилося на Кларі Вайнфельд.

Я з'ясувала, що на моїй сестрі ставили якісь досліди,

що вони робили їй якісь аналізи крові.

І що все це означає?

А він сказав: «Я дійсно не знаю».

Сказав: «Мене ніколи не питали.

Але є лікар Мюнч, який очолював цю клініку,

він досі живий».

А тоді я дізналася, що ви будете брати інтерв'ю у цієї людини

і що я можу мати шанс запитати його, що означають ці символи.

Моя сестра Клара померла у Аушвіці

і я нещодавно отримала ці документи з Аушвіцю.

-Я хочу, щоб ви мені пояснили їх. -Я спробую.

Можете сказати мені, що це таке?

Ні, нічого важливого, ні.

Що це були за досліди?

Це пусте. «Усе добре».

-Чому вона померла? -«Клінічний інститут».

Це ж мій інститут.

Вона померла.

Коли вона прибула? Як довго лишалася?

Півроку.

-Півроку. -Півроку?

А тоді померла.

Ну, це звичайний період. Розумієте?

Ви теж були у Аушвіці? Ну, тоді ви маєте знати.

Я намагалася бути цивілізованою,

але він відповідав дуже ухильно

і я сильно розлютилася.

Мені не йшло з голови, що тисячі людей померли в його клініці.

Я збираюся повернутися до П'ятого крематорію,

бо я знаю напевно, що мою мати забрали туди.

Я запалю кілька свічок.

І я знаю, що більше ніколи не повернуся сюди.

І тепер,

зовсім нещодавно,

я отримала новий лист з Берген-Бельзену,

що у них немає Едіт Лок. Вони переглянули всі їхні книги.

Але вони знайшли Едіт Шварц.

І певної миті я пригадала,

що моя сестра Едіт вирішила,

що вона використає прізвище матері, але я забула це.

І всі ці роки я шукала Едіт Лок.

-Можете пошукати серед угорців? -Угорців?

Пошукаймо. Гаразд.

-Вони не за абеткою. -Невже?

ЕДІТ ШВАРЦ

Повертаючись до Берген-Бельзену,

я хотіла, щоб мій чоловік помолився разом зі мною і моїми дітьми,

бо так ми символічно ховали Едіт.

Це кладовище на якому поховали людей,

яких привели після звільнення до військових казарм.

Ми знайшли ім'я вашої сестри.

Вона померла тут.

Гадаємо, 2 червня 1945 року.

Усі люди, які померли в ті дні, були поховані тут разом.

Сьогодні - найособливіший день у моєму житті.

Нарешті мій пошук скінчився.

І тепер ми знаємо що сталося і коли це сталося.

Я принесла сюди молитовник своєї матері

і тут ми помолимося за тебе

нашими традиційними молитвами

та запалимо свічку на згадку про тебе.

І пам'ятатимемо тебе...

вічно...

доки ми живемо.

Але існує ще багато таких людей як я,

які все ще шукають.

Оскільки для нас

остаточного звільнення не відбулося.

Я отримав повідомлення, що мене обрали

для отримання академічної освіти

в університеті Вашингтону, у місці, що зветься «Сітл»,

бо ніхто не сказав мені, що правильно казати «Сіетл».

У мене був квиток на пароплав «Marine Falcon».

Я пішов до каюти Бі-20, поклав свій рюкзак і мене покликали «пожувати» щось.

Я гадки не мав, що таке «пожувати». Я не знав цього англійського слова.

От стою я у «жувальній» черзі.

Нам дали такі великі металеві таці і це був період,

коли мій розум все ще був зосереджений на голоді.

І ці чудові люди накладали чудові речі на цю металеву тацю.

А у кінці тієї черги

був велетенський плетений кошик з помаранчами.

І велетенський плетений кошик з бананами.

Моя матір вчила мене чинити правильно, а я не знав як тут вчинити.

Ще там був велетенський моряк

і я запитав у нього: «Пане, я маю взяти банан?

Чи помаранч?»

А він сказав:«Можете з'їсти стільки клятих бананів і помаранчів, скільки захочете»,

і тоді я зрозумів, що я в раю.

Я любила моє місто, мені воно здавалося мальовничим і щасливим.

Я планую відвідати його вперше з 1944 року, коли покинула його.

Погляньте на знак, Робіне. Це напис «Поляна» російською.

Бачите?

Праворуч тече річка.

Ми зазвичай купалися там.

Сподіваюсь, я знайду декого з людей, яких я знала

до Голокосту

і, може, я зможу поговорити з ними.

-Гриби у банці. Бачите? -Так.

Може, вони розкажуть мені речі, які сталися, доки мене не було.

Ця жінка, Марічка, вона пам'ятає моїх дідуся й бабусю,

і мого батька, матір і мене.

Мене найбільш здивувало, що вона пам'ятає мене.

Я справді боялася, що ці люди поставляться вороже до мене,

що вони звинуватять мене у тому, що я повернулася, бо хочу чогось від них.

Мене запитали дуже ввічливо:

«Чи планую я повертати свою власність і знову жити там?»

І я сказала: «Ні».

Я просто хочу, щоб мої діти знали звідки я,

і я ще раз хотіла побачити місто, де виросла, перш ніж помру.

Повернутися до мого рідного міста

з моєю родиною, моєю дитиною,

показати їй це прекрасне місто, яке...

Усюди, де ми ходили, слова «єврей» не існувало.

У цій будівлі був єврейський громадський центр.

Я хотіла відвідати єврейський храм, який був прекрасною синагогою.

Погляньте, як вони...

О Боже.

Що вони зробили з цим місто, ти й не уявляєш.

Повірити не можу.

Ми увійшли до того храму

і зустріли цього чоловіка, єврейського чоловіка.

Він теж був у Аушвіці.

Вітаю, ви знаєте угорську?

Доброго ранку. Ви місцевий?

Я народився тут у 1928 році.

Я з родини Вайнфельдів.

Вайнфельдів?

Мій батько мав крамницю у провулку Чоботарів

і, звісно, моя мати відвідувала цей храм.

Моя Бар-міцва проходила тут, коли мені виповнилося 13 років у 1941.

І чому ви лишилися тут?

Бо я повернувся з Аушвіцю

шостого червня 1945 року,

а за кілька днів закрили кордони.

Тоді він провів нас по цьому храму та пояснив нам,

що це більше не єврейський храм.

У старі часи тут були зірки Давида.

Що вони зробили з ним?

Вони переробили його у концертну залу.

Вони прибрали усе.

Це дуже боляче бачити,

що це святе місце перетворили на місце розваг.

Найскладнішою частиною було повернутися до мого дому.

О Боже!

Це ж оригінальна хвіртка.

-На вході. -На вході, так.

Його занедбали.

Цей прекрасний будинок, про який мій батько так дбав завжди.

І все навколо було ідеально доглянуте.

-Гадаю, воно зачинене. -Ні.

Ні, це не так.

-Просто не відчиняється. -Може, підемо?

Не відкривається.

Цієї миті я справді бажала не бачити цього.

Один з наших сусідів,

який був ще дитиною, коли нас забрали, все ще жив тут.

Дякувати Богу, що ви все ще живі.

Кажу вам, я досі пам'ятаю все, як воно було раніше.

Тепер у нього була російська дружина,

яка була дуже співчутливою.

Ваш власний дім...

Щоб забрати чийсь дім, хіба можна так?

Можна було б чимало сказати, але знаєте як кажуть:

«Навіть стіни мають вуха».

Вона боялася сказати мені, що насправді сталося, коли нас забрали.

Скажіть мені, після того як нас забрали, ви розмовляли про це?

Нам так було шкода Клару. Ми чули, вона померла в дорозі.

Ні. Вона померла там.

Бідолашна.

Я бачив таке лише у фільмах.

Вони справді спалювали людей?

На жаль, все було значно жахливіше, ніж показують у фільмах.

Тієї миті я відчула як мені пощастило,

що я можу повернутися до Сполучених Штатів, до свого дому.

Я зберегла ті діаманти, зберегла попри все.

І коли мене звільнили, я не говорила про Голокост,

але я узяла ті діаманти та вставила в кулон у формі сльози,

бо щоразу, коли я рятувала їх, я багато плакала.

Тому я вирішила, що форма сльози підійде якнайкраще.

І я сказала своїм дітям, що ці діаманти мають передаватися

від покоління до покоління

через найстаршу дівчинку в родині, вічно.

...як це смакує.

І, як ви бачите, вони різної форми та різної огранки.

І вони єдина річ, яка...

яка лишилася мені від моєї матері.

Я не знаю, про що ви думаєте...

Моє життя сьогодні - це те, у що мені важко повірити.

Бути обраним 600 000 моїми виборцями у Каліфорнії

дев'ять разів -

це все схоже на мрію.

І це все накладає

неймовірну відповідальність на мене...

Як єдиний обраний конгресмен США,

який пережив Голокост,

я висловлю від імені усіх моїх колег,

республіканців та демократів,

наше рішуче засудження нещодавніх терористичних атак...

Найголовнішим у моєму житті є, звісно, права людини,

бо я переконаний, що це єдиний шлях

для цивілізованішого світу.

Моя дружина Анет і я знаємо одне одного все наше життя.

Ми разом виросли у Будапешті.

І ми у шлюбі вже 47 років.

У нас є дві доньки,

які рано з'явилися у нас і сказали,

що вони планують особливий дарунок для своїх батьків.

Оскільки наші родини були знищені, вони дадуть нам велику родину.

І нас благословили 17 чудовими онуками

і вони справді сенс нашого життя.

Я хотіла б стати відомою як висвітлювачка Голокосту.

Тому я ходжу до Музею Толерантності,

де я заснувала соціальну програму.

І я спілкуюся з групами, що приходять до цього музею.

...з'явилося.

Знаєте, коли це все відбувалося,

ви майже починали вірити, що ви зробили щось погане.

Нащо їм робити таке зі мною?

Я відчуваю, що моїм обов'язком є

зробити світ свідомим того, що відбувалося тоді.

Я завжди відчувала, що мови буде замало.

І коли я хотіла розповісти історію мого досвіду,

я мала говорити крізь посередника.

І я знайшла мистецтво.

Бо мистецтво необмежене.

Воно більше за слова.

Я хотіла, щоб поверхня була багатошарова.

Це мало виглядати як повалена стіна,

наче вона вкрита вчорашніми газетами.

Бо люди прагнуть забути минуле.

Люди прагнуть забути про Голокост.

Що змушує мене жити - це...

моя родина,

яку створили ми з чоловіком.

Мої онуки.

Три чудові дитини.

Двоє з них рабини.

І моя прекрасна донька.

Вона щодня навчає мене тому, що важливо у житті.

І мій чоловік, ізраїльтянин у четвертому поколінні.

І дуже галантний чоловік.

Він допоміг мені розбудувати життя.

Ця картина називається «Праця звільняє».

Коли ви читали це привітання на брамі,

так би мовити, «Праця звільняє»...

Моє мистецтво сьогодні про Голокост,

бо я не маю жодного меморіалу для мого народу.

Я не знаю, де вони.

Чому так багато моїх родичів померло, стількох вбили.

Родину Баш майже всю винищили.

Ми мали відновитися.

Тому коли ми збираємося разом, це доволі велика група.

І яка ж то радість сидіти зі своєю родиною,

озиратися навколо, казати як близько я був до смерті

і ось я сиджу за столом разом з 11, 12 родичами,

це свято життя.

Насолода життям - це неймовірна річ.

Одного дня, це було в неділю, хтось постукав в мої двері

та увійшов...

І я пішов до дверей,

а у них було щось загорнуте у газету під пахвою.

Він сказав: «Ви Пол Паркс?» А я: «Так».

Він сказав: «Я шукав вас декілька років.

Час від часу різні люди шукали вас.

Ми хотіли знайти вас». Я сказав: «Чому?»

Він сказав: «Був один чоловік, якого ви звільнили у Дахау, що не забув вас.

Він помер кілька років тому.

Він зробив менору у тому таборі.

Він зробив її з цвяхів для бетону,

зварив їх та сплів разом, доки був в тому таборі.

І він хотів... Він хотів передати її вам.

Тому ми шукали вас, щоб віддати її. Ось вона».

І він дав мені цю прекрасну менору.

Звільнення було наче подарунок від світу.

І це вперше коли я знову визнала Бога,

визнала, що Він поруч і допоміг мені вижити.

Я не думаю, що Бог створив Голокост.

Я думаю, що Бог дав нам розум, серце та свободу волі.

І все залежить від людини,

що вона робитиме зі своїм життям.

І я звинувачую людину, а не Бога.

Я не можу пояснити раціонально,

емоційно чи інтелектуально Голокост.

Я не можу віднайти

місце для

найвищої інстанції

у цьому жахітті.

Що ми за люди?

Чому вчать нас наші книги?

Яка різниця між мною

та іншою дитиною?

Чому нас вчить Біблія?

Про що це все?

Гітлер лишався патологічним антисемітом до самого кінця.

І останнім його заповітом

чи зверненням до його послідовників

було продовжувати війну проти євреїв.

У своєму заповіті написаному 29 квітня 1945 року,

він каже: «Понад усе

я закликаю наш уряд та народ

дотримуватися расових законів до кінця

та нещадно боротися

з отруйником всіх народів -

міжнародним єврейством».

КРЕМАТОРІЙ №5 ТАБІР СМЕРТІ АУШВІЦ ІІ (БІРКЕНАУ)

Голокост варто розглядати як лише черговий розділ

у довгій історії людської нелюдськості щодо людини.

Не можна ігнорувати

всю ту дискримінацію,

якої зазнають багато народів

через їхню расу, колір чи віру.

Не можна ігнорувати рабства.

Не можна ігнорувати спалення відьом.

Не можна ігнорувати вбивство християн у Римську добу.

Голокост, певно, є кульмінацією

такого роду жахіть, що можуть статися,

коли людина втрачає свою порядність,

свою віру у святість людського життя.

Переклад субтитрів: Віталій Данмер